«Схуд до 50 кг, на допитах у Таганрозі відбили ноги»: 846 днів російського полону «азовця» Ігоря Тітовського

Валерія Константинова

«Хлопці по 20 років, «азовці» хлопці міцні, але і вони втрачали свідомість, бо їх сильно забивали»

«Було три дні дуже серйозних допитів, де мені відбили ноги. Всю ліву сторону відбили, вона стала чорного кольору».

«Це було нове пекло, бо вони дуже любили шокери. ФСБшники два дні допитували мене струмом».

«Весь час полону я прожив без шкарпеток і трусів».

Обороняв Маріуполь, 86 днів пробув на «Азовсталі», звідки потрапив у російський полон, пережив теракт в Оленівці, катування та знущання.

Уродженець селища Балабине Запорізького району, офіцер «Азову» Ігор Тітовський повернувся із російського полону 13 вересня 2024 року з вагою 50 кг.

Свою історію захисту України та перебування у полоні боєць розповів проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя».

Ігор Тітовський у цивільному житті займався викладацькою діяльністю. Після подій 2014 року, коли Росія захопила Крим та розпочалися бої на сході України, він разом з братом вирішили піти служити. Проте потрапити до війська вийшло не одразу.

– Я чекав повістку з початку анексії Криму. Але її не надсилали, тому що у мене троє неповнолітніх дітей, батько з інвалідністю другої групи, за яким доглядав, і у мене також є інвалідність – третя група. Декілька разів ходив до нашого військкомату та запитував, чому не кличуть служити. Мене навіть не пустили на КПП. Сказали: «Як треба буде, то покличуть».

Чоловік каже, щоб потрапити на службу довелося їхати до Києва. Звідти він і вирушив у зону бойових дій на схід країни.

Краматорськ-Дебальцеве, зона АТО, 24 грудня 2014 року

– У розмові з молодшим братом зрозуміли, що ми обидва збираємося на війну. І знайшли вихід. Ми поїхали у київський військкомат, де не має про нас ніякої інформації. У понеділок зранку вже були на місці та сказали, що хочемо служити. Вони запитали, чому ми не в Запоріжжі. Відповіли, що працюємо в Києві, все одно звідки йти. Того ж дня пройшли комісію – здорові. Нас прийняли і вже в середу ми були в зоні АТО (антитерористичної операції) у Луганській області.

«Перші ракети зі сходу»

На момент повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році Тітовський служив офіцером в «Азові». Коли почалися перші бомбардування, він перебував у Маріуполі. Каже, як і більшість очікували напруженої ситуації на сході країни.

– Звідти і прилетіли перші ракети. Я з родиною жив у східній частині Маріуполя. Перші прильоти були у район «Східний», неподалік від мене, тому нас вони розбудили. Потім по тривозі викликали у штаб. Поки їхав, подзвонив брату у Запоріжжя і попросив вивезти дівчину з дитиною з Маріуполя. Розумів, що може бути велике навантаження на місто, бо ми дуже близько від східного фронту. Він їх забрав.

Військовий думав, що приблизно за місяць вдасться відбити схід, і окупанти не зможуть захопити Маріуполь.

Військові РФ у захопленому Маріуполі, липень 2022 року

– Не розраховував, маючи свою посаду, що у нас так швидко прорветься наступ з Криму. Якби він не був таким динамічним, то вони не підійшли б до нас із заходу і не взяли б у кільце. Якби на нас тиснули тільки з півночі і зі сходу, то не було б західного фронту. Ми достатньо довго могли б триматися.

«Оборона та дефіцит боєприпасів»

За словами Тітовського, тримати оборону було важко через відсутність боєприпасів. Втім всі продовжували до останнього залишатися на своїх позиціях, каже він.

Ігор Тітовський

– Питання було більше навіть не в їжі, а у боєприпасах. Їхнє постачання припинилося, коли нас взяли в кільце. Це не давало нам триматися. Те саме з поповненням особового складу, вивезенням поранених.

Хлопці виявляли героїзм та йшли з позицій тільки тоді, коли не було вже ноги, руки, розбита голова, пробита черевна порожнина. Якщо просто прострелена, злмана рука або нога – гіпсували та йшли далі на позицію. Не було такого, що залишали її через головний біль або у животі. У Маріуполі тоді і контузії не рахувалися як поранення.

«Думав, не доживемо до кінця березня»

За словами «азовця», кількість окупантів значно переважала. Бомбардування безперервно велось з літаків та артилерії. Оборонятися в таких умовах надзвичайно важко, зізнається він.

– Я казав командиру свого батальйону, що ми не доживемо до кінця березня. Чисто по сухій математиці, коли особового складу противника у 10 разів більше ніж нас, ми не можемо вистояти. У них також була перевага у зброї.

Розбомблений Маріуполь, липень 2022 року

Попри все українські військові продовжували боротися навіть тоді, коли це здавалося нереальним ні фізично, ні морально, каже Тітовський.

– Ми вистояли березень, потім квітень, більше ніж до середини травня. І ще змогли б. Тоді всі були вже на «Азовсталі». Позицій у місті не було. Живим залишився гарнізон, який і обороняв завод. Морально практично весь особовий склад, який тоді залишився в гарнізоні, розумів, що не виживуть. Питання тільки часу, коли це станеться. Але всі хлопці стояли до кінця. Ніхто не збирався нікуди тікати, здаватися у полон.

Через активні бойові дії, оточення українських військових на заводі, «азовець» морально готував свою родину до найгіршого сценарію.

– У травні я спілкувався з мамою і родиною та спокійно пояснював їм, як хочу, щоб мене поховали, у якому вигляді. Розумів, що цей час прийде, тому готував їх, бо я військовий офіцер, ми у такій ситуації не вийдемо ніяк. Казав, що не треба з цього робити паніку, а просто прийняти тіло і поховати. Хоч мамі було і боляче слухати, але це неможливо було обійти.

«Хотіли продовжувати битися»

16 травня 2022 року надійшов наказ про вихід у полон всіх, хто оборонявся на «Азовсталі».

Металургійний комбінат «Азовсталь» у Маріуполі, де тримають оборону українські бійці і по якому російські військові завдають постійних авіаційних та артилерійських ударів. 5 травня 2022 року

– Якби ми не здалися у полон, то достатньо довго могли б ще триматися, бо по заводу важко працювати з землі. Але з часом все одно розбомбили б. Вважаю, що при таких обставинах ми могли триматися на заводі десь до осені. Гра в одні ворота. Ми б билися, забирали б з собою ворога. Як кажуть в армії: «якщо ти вже помираєш, то забирай з собою хоча б ще супротивника, щоб не сам загинув».

Тітовський каже, що більшість військових були втомлені, але всі хотіли продовжувати боротьбу.

У полон 20 травня Титовський виходив в останній групі. Він каже, що першими виводили важкопоранених, потім інших військових, а офіцерів штабу – останніми. Він згадує, що для РФ це була надважлива подія – взяти «азовців» у полон.

– Наскільки мені відомо, була домовленість, що ми виходимо у полон на 3-4 місяці, щоб Росія показала у ЗМІ для своїх людей, що вона перемогла«Азов». На мою думку, якби нас не було у Маріуполі, вони б не стягували стільки військ навколо нього. Але ця ідейність в особі «Азову» – побороти націоналізм, національну свідомість – і стала причиною, що вони кинули стільки військ на Маріуполь.

Вихід українських військових у російський полон з «Азовсталі», травень 2022 року

Завдяки гарнізону Маріуполя вдалося стримати просування окупаційних військ у напрямку Запорізької і Дніпропетровської областей, вважає Ігор Тітовський. Саме на «Азовсталь» російська сторона перекинула багато своїх сил, і це дозволило побудувати українську оборону на інших напрямках.

– На собі ми зосередили велику кількість сили, яка, за планами РФ, мала наступати на Запоріжжя і Дніпро. Вони не знищили нас за перші два-три тижні, тому ті війська, які повинні були наступати вздовж Дніпра на північ, розвернули до нас.

За ці 86 днів оборони Маріуполя, поки ми їх стримували, Україна змогла сформувати оборону Запоріжжя та Дніпропетровської області. Через це на даний час Запоріжжя не захоплене. Вони дійшли до Василівки, але далі не просунулися, бо не було сил. Існувала хоч якась лінія оборони, хлопці утримували Запорізький напрямок. Тривали важкі бої.

Оленівка і барак «200»

Одразу після потрапляння у полон Тітовський потрапив як і більшість в колонію в окупованій Оленівці у Донецькій області. За словами військового, він проживав як раз в одному з бараків, у якому в ніч з 28 на 29 червня 2022 року стався теракт та загинули українські військовополонені.

– З нас обрали майже 200 чоловіків. Хто та за яким принципом обирали людей – незрозуміло. Нас всі вітали у нашому бараці, адже думали, що заберуть в окремий та повезуть на обмін. Щоранку та щовечора нас перераховували. І тут вчергове нас вишикували, рахували, заходили дивитися у середину.

Цього разу їх було дуже багато. Зазвичай 5-6 осіб, а в цей раз прийшли близько 15 у чорній формі з великими погонами, якісь інспектори. Вони ходили туди-сюди, заходили, виходили. Потім нас розпустили і ми зайшли у барак. Все, як зазвичай.

У ніч, коли в бараку стався вибух, Тітовський о 22:00 заступив на чергування. Саме це йому врятувало життя.

Супутниковий знімок Maxar Technologies, датований 30 липням 2022 року

– Я виходив чергувати з 04:00 до 06:00 ранку, а тут мене поставили з 22:00. Сказали, що так цього разу розписали наряди. Опівночі мав піти спати і до ранку нормально виспатися. Всім хлопцям сказав зайти в барак, бо будуть сваритися. О 22:15 стався цей вибух. Перший пролунав недалеко від нас.

Чоловік згадує, що не встиг вийти на вулицю, як пролунав другий вибух, але вже всередині барака. Його відкинуло хвилею у дверний проліт, пробило ногу та руку. Всередині приміщення почалася пожежа.

– Паніка, хлопці вискакують, я намагаюсь заскочити назад. Усі здебільшого вибігають голими, один я одягнений. Забігаю, пожежа з правої сторони від мене, починаю шукати своїх побратимів, з якими лежав. Бачу одну людину, думав, що це він. У нього розбита голова. Витаскую на вулицю та розумію, що це не він. Залишаю на вулиці. Передаю хлопцям, що далі треба витягати.

Роковини загибелі українських військовополонених в колонії в Оленівці. Акція із вшанування пам'яті. Київ, 29 липня 2023 року

Коли Тітовський заскочив у барак вдруге, то побачив, що ні його койки, ні інших поруч вже немає.

– Моя койка була друга зверху, піді мною спав товариш. Їх, як наче, взагалі не існувало, я їх так і не знайшов. Заходив три чи чотири рази, витягував ще хлопців. Але не знайшов ні своєї койки, ні свого побратима, ні своїх речей. Взагалі нічого. Від восьми койок залишилося пусте місце.

На даху з металопрофілю була «корона», тобто дах розірвало наче з середини на зовнішню сторону. Тому імовірно вибух був зсередини, а не приліт ззовні. Закладений десь, але де саме – незрозуміло.

«Азовець» каже, в ту ніч загинуло багато людей, ще більше – отримали поранення. Їхня евакуація почалася близько 4 ранку.

– З 22:30 нам навіть не давали вийти. Через паніку хлопці під натиском зламали паркан і вибігли вже з території. Охорона побігла за другу лінію оборони. Вийшов начальник цього ФСВП в касці з автоматом і почав стріляти у повітря та кричати: «Не підходити до паркану».

Нам кинули якісь старі простирадла. Ми їх почали рвати, замотувати рани. Під парканом загинуло ще десь 5 хлопців. Якби їм вчасно надали необхідну допомогу, то можливо, вони б вижили. Зранку приїхали медики, які почали евакуювати поранених.

Роковини загибелі українських військовополонених в колонії в Оленівці. Акція-перформанс із вшанування пам'яті. Київ, 29 липня 2023 року

Пізніше українські бійці, які залишились живі після вибуху, аналізували дії окупантів і дійшли висновку, що це був організований теракт проти «азовців», каже Тітовський.

– Охоронці знаходилися відносно далеко від нас – у метрах 100 в окопах від дворика для прогулянок. Охорона, яка за нами стежила, близько не підходила. У момент вибуху вони сиділи в окопі, бліндажі. Там навіть були дзоти, мішки, ящики з землею.

У ніч на 29 липня 2022 року один із бараків виправної колонії в окупованому Росією селищі Оленівка був зруйнований. Тоді загинули щонайменше 50 українських військовополонених з «Азовсталі».

Як стверджує українська влада, Росія організувала масове вбивство українських полонених, щоб звинуватити й дискредитувати українські сили (зокрема, щоб зашкодити постачанню ефективної зброї в Україну). За даними Офісу генпрокурора України, попередньою причиною вибуху в будівлі могла бути термобарична зброя. Водночас у Міноборони Росії заявили, що по тюрмі ракетами HIMARS нібито вдарили українські військові.

В ООН спочатку вирішили створити місію із встановлення фактів трагедії в Оленівці, але згодом її розформували через неможливість доставити експертів до місця події та через відсутність «необхідних гарантій безпеки».

«Від побиття втрачали свідомість»

Після Оленівки українських полонених доправили до Таганрозького СІЗО №2. Це місце Тітовський досі згадує як пекло. Катувань, які практикували російські тюремники в Таганрозі, не витримували військові навіть вдвічі молодші за нього.

Російська вʼязниця, ілюстративне фото

– У мене «прийомка» тривала на вулиці майже добу. Нас били, якщо можна так сказати. Були хлопці по 20 років, «азовці» зазвичай спортивні хлопці, міцні, але і вони втрачали свідомість, бо їх сильно забивали.

Особливо, якщо бачили татуювання, а у «азовців» їх дуже багато. Будь-яке перехрещення ліній вважалося в полоні свастикою. Хоч 300 разів пояснюєш їм, що це абстракція – все одно для них ми «нацисти». Будь-яке зображення лісу означало, що ти точно снайпер. Навіть, якщо котики на тату, все одно вигадають, що це нацистське.

У Таганрозі Тітовський пробув три місяці. Каже, що там тривали жорсткі допити.

– У мене було три дні дуже серйозних допитів, де мені відбили ноги. Загалом всю ліву сторону дуже сильно відбили, вона стала чорного кольору. Одна нога навіть почала гноїтися. Я не міг на неї стати, бо гноїння доходило до гомілкового суглоба.

Мене відправили на ампутацію у Сімферополь. Але ногу не ампутували, прокололи антибіотики та інші ліки, які зупинили гноїння.

Після лікування чоловіка перевезли у Севастополь. Згадуючи час на окупованому півострові, офіцер навіть жартує.

– Я був у Криму, побачив Чорне море, підводні човни з віконця, «відпочив».

«Нове пекло»

Далі був слідчий ізолятор №2 у російському місті Камишин, який виявився для полоненого офіцера гіршим за СІЗО в Таганрозі. Тут наглядачі полюбляли катувати полонених струмом. Але практикували й інші тортури.

Бутирська в'язниця в Росії, ілюстративне фото

– Це було нове пекло, бо вони дуже любили шокери. Там я вперше з цим зустрівся. Знову почалися «прийомки». Нові відчуття. Знову був допит. ФСБшники два дні допитували мене струмом. Одягали мішок на голову, зв'язували руки за спиною, кидали на землю… Двоє сиділи на мені та підключали струм.

Тітовський каже, що таким чином російські тюремники змушували українських військовополонених підписувати протоколи про начебто вбивство цивільних у Маріуполі.

– Били руками, ногами, дубинками, пластиковими водопровідними трубами. Коли моя вага стала 50 кг, вони казали: «Тримай прес, зараз будемо пробивати». А потім ще запитували: «Як я там пробив, добре?».

«Азовець» стверджує, що під час допитів окрім побиття та ударів струмом військовополонених цькували собаками.

Повідомлення про вбивства, тортури й жорстоке поводження з українськими військовополоненими надходять регулярно. У листопаді 2024 року Незалежна міжнародна комісія з розслідування в Україні опублікувала доповідь, в якій стверджувала, що російська влада і військові багаторазово застосовували і продовжують застосовувати тортури щодо українських військових і цивільних осіб на територіях України, які перебувають або побували під російським контролем.

Женевські конвенції зобов’язують воюючі сторони забезпечити нормальне утримання полонених, забороняють жорстоке поводження, зобов’язують надавати зв’язок із родичами і можливість звернення в міжнародні гуманітарні організації.

«Без спідньої білизни та шкарпеток»

Харчування у полоні було триразовим, але їжа не поживна, а порції мізерні, згадує військовий.

– На людину видавали 150 грамів каші три рази на день. Для дорослого чоловіка це дуже мало. Ми навіть більше чекали пшеничну кашу, перловку, пшонку, тому що ними можна було насититися більше, ніж вермішеллю.

Все з'їсти треба було за кілька хвилин і віддати вже помитий чистий посуд. Тому ковтали, не пережовуючи нічого. Якщо не встигли здати посуд, наступного разу порція була меншою. Через це починалися сварки у камері.

Ігор Тітовський після повернення з полону

Спідню білизну та шкарпеток бранцям не видавали. Роздали лише раз, перед приїздом ревізорів з Москви, але лише на тиждень.

– Весь час полону я прожив без шкарпеток і трусів. Натягували просто робу. Влітку 2024 року приїжджала якась велика московська перевірка. До неї дуже ретельно готувалися і тоді нам видали труси на тиждень. Ми думали, що у нас їх не заберуть. Це настільки смішно було, коли сказали здати труси назад. Перед цим треба було їх попрати, а сушити прямо на собі.

Шкарпетки видали запаковані і сказали покласти їх на поличку. Коли прийде комісія і спитає: «де наші шкарпетки?», відповісти, що на поличці. А на питання: «Чому не носимо?», відповісти: «Спекотно, не хочемо зараз носити, тому лежать». Звичайно, після комісії у нас забрали шкарпетки й сказали: «Не дай Боже ви їх розпакуєте».

Господарське мило видавали один шматок на 16 осіб. Туалетного паперу, зубної щітки та пасти практично не було.

Ігор Тітовський у полоні схуд до 50 кілограмів

– У Камишині я користувався однією зубною щіткою майже два роки. Видали якусь китайську, вона майже одразу розлізлася. Ми запитували, щоб поміняти, але відповідали, що це нам до кінця терміну. Інколи давали зубну пасту. Бувало, що доводилося милом чистити зуби або взагалі не чистити.

Як готували до приїзд Червоного Хреста

Одного разу місце утримання українських військовополонених відвідали представники Червоного Хреста. Адміністрація готувала бранців до цього візиту заздалегідь.

Прапор Міжнародного комітету Червоного Хреста

– До приїзду Червоного Хреста нас готували два тижні. Наприклад, нам принесли бачок з краном для води й сказали набрати воду, але не чіпати. Коли прийде комісія і запитає, що це за бочок, відповісти: «Це кип’ячена вода». На питання, як часто її міняють, відповідати: «Щодня». Те саме казати про їжу, що дають мʼясо та рибу щодня.

Також видали кілька шматків мила, рулони туалетного паперу, кружки. Це повинно було гарно стояти на тумбочках і не використовуватися до приїзду комісії. Один раз нас побили за те, що ми випили пів бочка води, бо вона була трохи теплішою ніж із крана.

Полоненим заборонили погоджуватися на особисте спілкування з представниками Червоного Хреста.

– Казали, якщо нам запропонують написати листа додому, треба було сказати, що не хочемо, бо нещодавно писали. Два тижні нам все розповідали, перевіряли, як відповідаємо на різні питання.

Обмін і дорога додому

У вересні 2024 року Ігоря Тітовського знову відправили етапом. Цього разу – до Бєлгорода. На місці офіцера вразила поведінка спецпризначенців, нетипова для їхнього звичайного поводження з полоненими.

– Коли зайшов у камеру, де були знайомі хлопці, то казали, що у всіх так було. Мені спецпризначенець одягнув мішок на голову і вів по коридору зі словами: «Обережно сходи, обережно поріг». Я ніколи від них такого не чув. Вони тільки били ногами, казали швидше бігти. Могли зробити так, що ти навмисно падав. У камерах також були ідеально білі простирадла та рушники. До цього були якісь сірі та запрані.

Обмін військовополоненими. Україна, 13 вересня 2024 року

– Зранку нас вивели і один спецпризначенець каже: «Пацани, додому їдете. Привіт сім'ям передавайте». Я ще тримався до останнього, думав, що ні. Таке вже чув не вперше, коли казали, що везуть додому, а привозили знову у СІЗО. Коли ми вибігли на вулицю, побачив попереду себе цивільний автобус, який у нас між областями ходить, тоді тільки розумів, що вже 90 % ми їдемо додому. Заходимо в середину – все новеньке.

Спочатку військовополонених привезли у Білорусь, а потім доставили до кордону з Україною.

– Це всі пам'ятають, бо обмін відбувався 13 вересня. Коли ми виходили з автобусу, побачили табло і почали сміятися. На годиннику був час «13:13». Потім я сказав, якщо хтось скаже мені, що 13 – це нещасливе число або п'ятниця 13 – проклятий день, то можу сміливо плюнути в очі. Це найщасливіша дата і найщасливіший день у моєму житті. Схід на свою землю – не передати словами. Це вже інші відчуття.

Повернення Ігоря Тітовського в Україну

Ігор Тітовський впевнений, що акції на підтримку полонених, які проходять в містах України, мають продовжуватися. Вони важливі не тільки для тих, хто у полоні, а й загалом для українців, які мають знати про це.

– Майже на кожній акції сам буваю. Моя особиста думка, що вони дуже сильно потрібні. Після повернення мені було приємно дізнатися, що ці акції відбуваються в Україні, нас пам'ятають. Треба, щоб не забували, зокрема, і влада.

Зараз колишній полонений проходить реабілітацію, оскільки після російського полону має серйозні проблеми зі здоров’ям.

Після завершення оборони Маріуполя в російський полон потрапили близько 2500 військовослужбовців, які перебували на Азовсталі. 1279 бійців вже на волі, повідомив 28 травня в ефірі Радіо Свобода заступник керівника Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Андрій Юсов. З числа звільнених 455 – бійці «Азову».